У пам'ять про трьох Героїв, які загинули в боротьбі за Україну, на фасаді Калуського ліцею №1 відкрили і освятили інтерактивні меморіальні дошки.
Пам'ятні знаки відображатимуть історію життя та боротьби волелюбних Захисників, випускників ліцею №1 – Дмитра Сербіна, Юрія Хамандрика та Ярослава Первака, інформує «Калуш ФМ».
Сербін Дмитро Романович, солдат 42 окремої механізованої бригади, народився 5 листопада 1986 року у місті Калуші, що на Івано-Франківщині. Ріс спокійним і врівноваженим хлопчиком. Мав молодшу сестру Наталію, яку дуже любив та опікувався нею.
Навчався у Калуській загальноосвітній школі №1. За словами однокласників і вчителів, був сумлінним та дисциплінованим учнем, товариським, добрим і надзвичайно ввічливим. Паралельно відвідував музичну школу за класом «баяна». Музика надзвичайно захоплювала хлопця, він навіть мріяв стати вчителем, однак через брак коштів здобув робітничу спеціальність. Закінчив Войнилівське професійно-технічне училище за фахом «тракторист».
2 роки працював робітником у меблевому цеху, потім – різноробочим. У повсякденному житті Дмитро був чуйним, сором’язливим та мовчазним. Не любив ні з ким ділитися своїми проблемами, але й не вмів тримати зла. З дитинства був опорою для батьків та сестри.
Коли Наталя захотіла отримати професію психолога, то взяв усі витрати на себе, адже розумів, наскільки важливо займатися улюбленою справою.
Жінка розповідає, що брат завжди турбувався про інших більше, аніж про себе. Батькам і сестрі віддавав найкраще, адже це найцінніше, що у нього було. Сам був радий малому – навіть одяг рідко купував собі. Не гордував ніколи домашньою роботою, міг виконати абсолютно все. Мав єдину похресницю Софію, яку надзвичайно любив.
Захоплювався нумізматикою. Мав декілька альбомів з монетами, які збирав з дитинства. Часто згадував своє перше юнацьке кохання – дівчину Мар’яну.
Мар’яна Костів ділиться спогадами: «Діма був дуже серйозним і відповідальним, особливою людиною, оскільки мав кришталево чисту душу і світлі помисли. Таких людей дуже мало. Сором’язливість ще більше доповнювала той образ чистоти і простоти. У ньому не було жодної краплі гордості чи пихатості. А ще він був дуже цілеспрямованим і працьовитим. У мене про нього лише найкращі спогади і він завжди буде займати особливе місце в моєму серці».
У 2021 році Дмитро пережив важку втрату – смерть батька.
У березні 2023-го був мобілізований до Збройних силу України.
Служив стрільцем-снайпером механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4667. Навчання проходив у Словаччині.
Заступник командира роти Вадим розповідає: «Дмитро був тихим воїном, який посміхалася очима. Мало розмовляв, дивився розумним поглядом і йшов виконувати наказ. Був тим справжнім бійцем, який ніколи не виставляв себе перед іншими за героїчні вчинки. Якісно виконував тяжку роботу воїна. Завжди казав: «Усе буде добре».
Побратим Роман згадує Дмитра як спокійного, врівноваженого, щирого патріота і порядного християнина. А побратим Михайло додає: «Діма був надзвичайно добрим, щирим у спілкуванні, ніколи нікому не відмовляв у допомозі».
Щодня спілкувався з сестрою, з якою міг говорити про все на світі. За словами Наталії, брат часто мав гнітючий настрій, адже не міг миритися зі смертями побратимів.
Після війни планував відремонтувати будинок і жити окремо. Та, на жаль, планам не судилося здійснитися.
Дмитро загинув 12 серпня 2023 року у районі населеного пункту Діброва Луганської області внаслідок снайперського обстрілу позицій з боку противника, отримавши вогнепальне поранення, несумісне з життям.
Свій останній спочинок захисник знайшов 15 серпня на Алеї Слави міського кладовища. Йому навіки 36...
Хамандрик Юрій Ігорович, солдат 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила, народився 17 липня 1983 року у місті Калуші, що на Івано-Франківщині. Був первістком у сім’ї батьків Ігоря та Лідії. Під час виховання завжди був оточений любов’ю та турботою не лише батьків, а й бабусь, дідусів і тіток. Ріс активним і товариським хлопчиком, допитливим і надзвичайно добрим.
В 1990 році у сім’ї сталися дві радісні події – народився брат Ярослав, а Юрій став першокласником Калуської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1. Перша вчителька Марія Яніцька пригадує: «Юра був доброю дитиною і хорошим учнем, трохи сором’язливим, а ще привітним і ввічливим, щедрим і щирим. Легко ішов на контакт із іншими дітьми».
У старших класах Юрій вирізнявся серед однокласників. Класний керівник Галина Овчар розповідає: «У школі Юра навчався до 9 класу. Особливо любив уроки фізкультури. Підтримував дружні стосунки з однокласниками-хлопцями, був відносно спокійним, врівноваженим».
Після 9 класу вступив до Калуського вищого професійно-технічного училища №7, здобув фах столяра-будівельника. Паралельно навчався у вечірній школі №1, яку закінчив 2000 року.
У 2002 році був призваний на строкову службу, яку проходив у Києві у лавах Національної Гвардії МВС України. Під час проходження військової служби важко сприйняв першу втрату – смерть батька Ігоря.
У 2004-му повернувся в рідний Калуш до батьківської хати, де проживав разом із мамою Лідією, братом Ярославом, бабусею Ольгою та дідусем Ярославом.
2007-го Юрій пережив ще одну втрату – смерть дідуся Ярослава, який замінив йому батька. А через три роки втратив і дорогу бабусю Ольгу, яку називав другою мамою.
За весь час своєї трудової діяльності працював будівельником, монтажником на об’єктах у різних будівельно-монтажних організаціях, як в Україні, так і за її межами.
За характером був чесною, доброю, чуйною та щедрою людиною. Любив природу, тварин. Мав багато друзів, яким завжди допомагав за першої необхідності.
Найріднішими людьми, окрім мами та брата, були для нього рідна тітка Віра та її чоловік Микола Каназирські, двоюрідні брат Михайло та сестра Наталія.
Доля Юрія склалася так, що він не був одружений та не мав власних дітей, але всю свою любов віддавав племінникам та племінницям, завжди даруючи їм ті, чи інші ласощі.
В 2015 році молодший брат Ярослав одружився, створивши сім’ю зі своєю коханою Оксаною та проживав окремо від батьківського дому, а Юрій залишився разом із мамою.
Коли 2016 року в сім’ї Ярослава народився син Ромчик, Юрій тішився ним, любив як рідну дитину, завжди чекав та радів його приходу в гості.
16 травня 2023 року був призваний на військову службу до лав Збройних сил України. З 27 червня у складі військової частини А0998 перебував у районах Донецької , Луганської та Запорізької областей. Служив кулеметником 2 кулеметного взводу роти вогневої підтримки 2 механізованого батальйону. За словами побратимів, був сміливим бійцем, надійним другом, здатним завжди прикрити спину.
Загинув 14 січня 2024 року під час обстрілу по позиціях батальйону поблизу селища Шуми Бахмутського району Донецької області.
Свій останній спочинок Герой знайшов 19 січня на Алеї Слави міського кладовища.
Первак Ярослав Борисович, старший солдат 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», народився 29 квітня 1989 року в м. Калуші, що на Івано-Франківщині. Був першою дитиною в сім’ї, мав молодшу сестричку Настю, яку дуже любив і опікувався нею. Мама згадує: «Славік був дуже милим, веселим, і кмітливим хлопчиком. У віці двох років знав усі літери». Коли підріс, завжди допомагав батькам, навіть просити було не потрібно. Тато вважав його принциповим. Згадує, що син любив слухати музику та грати у футбол.
Сестра Настя розповідає: «Славік був дуже хорошим старшим братом, завжди готовим прийти на допомогу. Він був моєю підтримкою та другом, йому можна було довірити всі секрети». А ще Ярослав був дуже відповідальним з дитинства. Бабуся Дарія Михайлівна згадує, що коли забирала онука з садочка ще чекала, поки він доробить усі свої справи до кінця.
Навчався в Калуській загальноосвітній школі №1. Однокласники характеризують його як відкритого, щедрого і доброго хлопця. Ярослав мав друзів як серед хлопців, так і серед дівчат, з ним було легко і просто, він умів дружити.
Займався легкою атлетикою, тому після школи вступив до Івано-Франківського коледжу фізичного виховання. У 2007-2008 роках відслужив строкову службу. Після звільнення в запас працював на різних підприємствах Калуша.
У 2012 році в колі спільних друзів познайомився з майбутньою дружиною Тетяною, згодом почали зустрічатися, а вже 6 вересня 2014 року пара одружилася. Після весілля поїхали працювати за кордон, оскільки хотіли всюди бути разом. У 2016 році народився довгоочікуваний синочок Ромчик, мамина радість і татова гордість. Ярослав хотів саме сина. Він його сильно любив і оберігав від усього поганого, радів кожному досягненню, навіть записував його смішні слова, щоб потім було, що пригадати. Любив активний відпочинок з сім’єю на природі.
Дружина ділиться спогадами: «Славік був дуже впертим і прямолінійним чоловіком, у нього на все була своя думка. Коли щось задумав, його неможливо було переконати, завжди робив по-своєму. Так і сталося цього разу, коли почалася війна…».
4 березня 2022 року Ярослав пішов до Калуського територіального центру комплектування та соціальної підтримки і добровільно вступив до лав Збройних сил України. Лише згодом розповів про це дружині та рідним, адже знав, що будуть відмовляти...
Спочатку служив у Калуській роті охорони, але вже в травні 2022 року його перевели в коломийську «десятку» на посаду старшого стрільця стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону. Брав участь у бойових діях на Донеччині.
За словами побратима Володимира Бойка, «Ярослав був відважним бійцем, надійним, здатним завжди прикрити спину, а як людина – добрим, щирим, надзвичайно спокійним, відкритим і чесним у спілкуванні, готовим допомогти і підтримати тих, хто потребував його допомоги».
8 серпня о 20:15 востаннє подзвонив дружині і сказав, що живий. Загинув Герой 10 серпня 2022 року в населеному пункті Зайцеве Бахмутського району. Дружина пригадує: «Ярослав відчував щось недобре. Навіть, будучи вдома, жартома вибрав собі фотографію «в разі чогось». Казав, що це може бути дорога в один кінець. Так і сталося»…
Понад півтора року рідні не могли повернути тіло свого Героя – він рахувався безвісти зниклим. Півтора року невідомості...
Свій останній спочинок Ярослав Первак знайшов 30 березня 2024 року на Алеї Слави Калуського міського кладовища. Посмертно йому нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Усім полеглим захисникам присвоєно звання «Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади».
Добрими спогадами про Героїв ділилися їхні рідні, учителі, адміністрація школи. Нинішніх учнів школи просять одне: молитвою, доброю думкою тримати пам'ять про полеглих Героїв. Адже їм завдячуємо можливістю жити, навчатися, працювати.
Вічна пам'ять Героям, які до останнього подиху мужньо захищали Україну!
