Парамедикиня Діля про порятунок життів на фронті та мотивацію добровольців
За тендітними плечима 45-річної калушанки, парамедикині Ірини Андрусів, більш відомої за позивним Діля, шість років бойового досвіду роботи на фронті. Госпітальєрка, бойова медикиня, санінструкторка та волонтерка. Її шлях у берцях розпочався ще у 2017 році, коли правознавиця за освітою, мати двох дітей, добровільно доєдналась до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Життя на колесах та на рації, постійно у бойовій готовності, ризикуючи власним життям, аби почути заповітне: «Буде жити!».
Про порятунок життів на фронті, ситуацію з медичним забезпеченням, мотивацію добровольців та як це – бути жінкою на фронті парамедикиня Діля поділилась із «Західним кур’єром», інформує «Калуш ФМ».
Мар’їнку називала своїм другим домом
Після закінчення школи Ірина Андрусів навчалась у ВПУ №7 міста Калуш. Згодом здобула вищу освіту правника в Університеті економіки та права «КРОК». Однак за спеціальністю працювати змоги не було, працювала у пекарні, на ринку у рідному місті. До 2014 року жила звичайним життям: робота, дім, виховання двох дітей, у вільний час вишивала бісером.
Однак події на Майдані у листопаді 2013 року докорінно змінили життя калушанки. У перші дні Революції Гідності Ірина залишила дітей на батьків і поїхала до Києва. Те, що там побачила, перевернуло її світогляд. Вже тоді прийняла для себе рішення, що не можна стояти осторонь. Коли у 2014 році почались активні бойові дії на Сході України, де було багато її друзів-однодумів, душею рвалась до них, однак покинути малих дітей не наважувалась, тож почала активну волонтерську діяльність, якою займається по сьогоднішній день.
Вперше жінка на власні очі побачила наслідки приходу «руського міра» у 2016 році, коли разом з волонтерами відправилась у поїздку на Схід.
«Ми їхали через Мелітополь, Гнутове на Волноваху. Провівши там дві доби, я прийняла рішення, що настав мій час щось змінювати в житті. Однак дала собі ще рік часу, аби мої дітки трошки підросли, продовжувала активно волонтерити», – ділиться Ірина.
6 березня 2017 року жінка наважується на рішучий крок і записується на підготовчі курси до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Успішно закінчила навчання з надання тактичної медицини. Засновниця «Госпітальєрів» Яна Зінкевич особисто погодила її вступ у батальйон і видала сертифікат. І вже через тиждень калушанка з позивним Діля поїхала з ними на першу ротацію у Бахмут.
«Я тоді була в екіпажі зі своїми інструкторками – легендарною парамедикинею Юлією Григорович, відомою за позивним Куба, та Аліною Михайловою – дівчиною полеглого Героя України Да Вінчі, які вже мали чималий бойовий досвід. Сміливості мені додавало також те, що у моєму підрозділі були хлопці з Івано-Франківщини та Калуша, зокрема. Жили ми у палатках, спали на дошках у спальниках, один біля одного, дівчата і хлопці. Коли вночі почались артобстріли у сусідньому населеному пункті, я страшенно перелякалась, адже не розуміла, де саме «приходи». Зловила за руку військового з Калуша на позивний Фартовий. По сьогодні я дякую йому за те, що в той момент він не засоромив мене, не посміявся з мене, а притиснув мою руку до себе і сказав: «Не бійся!». Це додало мені впевненості і відваги, я відчула, що ми команда, і тут кожен готовий тобі допомогти. Відчула, що справлюсь», – розповідає військова.
Будучи госпітальєркою, Діля чотири роки прослужила парамедикинею у окремому легко-піхотному загоні «Волинь» Української добровольчої армії під командуванням командира на позивний Дизель у Мар’їнці.
«Мар’їнку я називала своїм другим домом. Там всі стежки мені знайомі. Туди я заїжджала на довгі ротації по шість місяців».
Саме тут вперше парамедикині довелось рятувати життя в екстремальних умовах. «Першим найболючішим для мене виїздом стала евакуація Жана, в якого було поранення в живіт. Він все питав мене: «Ділька, скільки ще?». А я йому постійно відповідала: «Тримайся. Ще один поворот». А їхати нам треба було більше сорока хвилин… Я його тримаю, бо машина летить по бездоріжжі, обезболюю, крапаю, водночас підтримую зв’язок з лікарями у госпіталі, які вже готовились до операції, паралельно доповідаю командиру про його стан… На жаль, Жан вже у небесному строю. Царство небесне!», – розповідає Діля.
Час від часу доля закидала госпітальєрку в інші підрозділи, які тримали оборону на Донбасі: Кримське, Авдіївка, Водяне, Талаківка…
Перше «пекло» на землі Діля зустріла у червні 2017 року під час боїв за Жолобок поблизу Кримського. Госпітальєри разом з медиками інших бойових структур були направлені на підсилення 93 бригади окремої механізованої бригади «Холодний Яр», яка тримала оборону на цьому напрямку.
«В одного бійця було порання у грудну клітку, у нього почався пневмоторакс. Ми йому заклеїли легеню, а він лежить такий і каже: «Дайте закурити і подзвонити до дружини». Поранених було дуже багато. Тут були мої перші двохсоті: молоді хлопці 27 і 28 років – Паркер і Комар. Вони були друзями. Паркер мав одружуватись у вересні… Одного розірвало пополам, його принесли до стабпункту у зав’язаному покривалі. Другому відірвало ногу. І через те, що його не могли вчасно евакуювати, він стік кров’ю», – ділиться важкими спогадами парамедикиня.
Війну зустріла на війні
У 2018 році Діля підписала контракт з 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою на посаду санінструктора лікувального відділення медичної роти. 8 жовтня 2018 року особовий склад прикарпатської «десятки» виїхав на ротацію на Луганщину. Ділю прикомандирували у САДн (самохідно артилерійський дивізіон), де вона прослужила рік бойовим медиком другої батареї 2С1 «Гвоздика»122 мм САУ у н. п. Муратове під Кримським. Згодом довелось звільнитись за станом здоров’я. Однак, довго всидіти вдома не змогла. Вже через два місяці калушанка вертається з «Госпітальєрами» на Маріупольський напрямок – у н.п. Водяне-Талаківка. Тут прослужила два місяці і знову переїхала у Мар’їнку.
Саме у Мар’їнці бойова медикиня і зустріла повномасштабний наступ росіян, несучи службу в окремій тактичній групі ОЛПЗ «Волинь» УДА, який тоді тримав тут оборону разом з 54 окремою механізованою бригадою.
«Нас у загоні тоді було 13 людей. Зранку 24 лютого наш комбат прийняв рішення відвести нас на доукомплектування. Згодом на базі ОЛПЗ «Волинь» було сформовано 3-й окремий батальйон УДА, до складу якого я увійшла. Доукомплектувавшись, ми зайняли лінію оборони у н. п. Покровське Пологівського району Запорізької області. Мене призначили на посаду медичного забезпечення медичної служби. Кілька місяців я пропрацювала на цій посаді, однак серце моє тягнулось на передову, де я могла більше допомогти хлопцям, адже мала чималий досвід. У травні я покинула 3-й батальйон і вже через місяць мобілізувалась у 75 батальйон 102 бригади ТрО – спочатку на посаду санінструктора медичного пункту, а згодом – бойового медика», – розповідає Діля.
Життя на колесах і рації
Бойовий медик відрізняється від санінструктора тим, що перший постійно перебуває зі своїм підрозділом на бойових завданнях, живе в окопах, постійно під ризиком вогневого ураження. Санінструктор зазвичай знаходиться за понад десять кілометрів від зони бойових дій і надає медичну допомогу у стабпункті.
«Бойовий медик супроводжує бійців різних бойових спеціальностей – ходить по полях та посадках з саперами, сидить в окопах зі стрільцями, відкриває спостережні пункти з розвідниками, робить вилазки на «мінус» разом групами ССО, супроводжує бійців під час штурмових дій тощо. Бойовий медик – це життя на колесах і рації: у нас «триста», заскакуємо у машину і погнали – як Чіп і Дейл. Робота насичена, хороша, я її дуже люблю», – усміхається Діля.
У 75 батальйоні Діля була єдиною бойовою медикинею, яка мала реальний досвід роботи на полі бою та евакуації безпосередньо з передової.
З жовтня 2022 року по травень 2023 року Діля працювала бойовим медиком вогневої підтримки 75 батальйону 102 бригади ТрО на Запорізькому напрямку. Наприкінці травня минулого року бойова медикиня звільнилась зі служби у зв’язку з сімейними обставинами. Весь цей час Діля продовжує активно волонтерити і всіляко допомагати побратимам та посестрам. І зізнається, що перебувати у тилу їй дуже важко.
«Не виключаю, що при першій можливості знову зберу рюкзачок і на передову. Там мені легше. Єдиний дзвінок чи повідомлення – і я вже там. Не зважаючи на вік та стан здоров’я. Доки жива, можна служити», – говорить Діля.
Девіз госпітальєрів, який зазначений на їхньому прапорі: «Заради кожного життя!». Саме цей принцип, за словами захисниці, допомагав їй триматись в рівновазі навіть у найкритичніших ситуаціях.
«Найбільший страх бойового медика – не встигнути. Це те, чого я боюсь найбільше. Не встигнути прибігти, доїхати, не встигнути надати допомогу», – зізнається парамедикиня.
На фронті ти – воїн, а не жінка
Останнім часом все більше жінок обирають військові спеціальності. За даними Міністерства оборони України, за час повномасштабної війни кількість жінок, які служать у лавах ЗСУ збільшилась на 40%.
За словами досвідченої військовослужбовці, багато жінок тримаються на рівні з чоловіками, а в деяких спеціальностях навіть в певній мірі є кваліфікованішими. Більшість жінок на фронті – саме військові медики, парамедики та санінструктори. Однак українки успішно опановують й інші, на перший погляд, нежіночі спеціальності – снайпера, кулеметника, гранатометника, сапера, навідника артилерії, водія бойових машин, управління особовим складом тощо.
«Перш ніж вдягнути берці, кожна жінка повинна вже наперед закарбувати у голові, що на фронті буде мінімум комфорту і привілегій для неї, як для особи жіночої статі. Тут немає «хочу-не хочу», «можу-не можу». Ти постійно маєш бути «увімкненим» і працювати на рівні з хлопцями. Як і всі, ти маєш бути готова до життя у бліндажі, до болота, бруду, сухпайків та вологих серветок замість душу. Якщо ти віддана своїй справі, якщо ти розумієш заради чого ти тут, це все немає значення. Я звикла до цього. Я можу з цим справитись. Єдине, що хотілось би – справедливості у армії. І помитись – хоча б два рази на тиждень», – розповідає Діля.
Пройшовши чималий фронтовий шлях, будучи прикомандированою до різних бригад, батальйонів та добровольчих загонів, у Ділі чимало побратимів та посестер, які стали майже ріднею. І вона відзначає, що узагальнювати військовослужбовців за статевою ознакою не варто. Кожна людина – індивідуальність. І на війні вона теж поводить себе відповідно до своїх життєвих цінностей та пріоритетів.
«Вливатись у новий колектив не так просто. Спочатку всі до тебе приглядаються, як ти говориш, як працюєш, як поступаєш в тій чи іншій ситуації. Взагалі-то я – прямолінійна, в деяких моментах я жорстка, бо – правдолюбива. Я стою за правду, і мені байдуже, хто переді мною – простий солдат, начальник медичної служби, ротний чи комбат батальйону. Інколи доходило і до «гаряченьких» слів. Їх часто доводиться використовувати у армії, якщо хочеш довести свою правоту, – сміється Діля. – Звичайно, це подобалось не всім. Ті, які не змогли мною маніпулювати, скажуть, що я погана. Зате мені не соромно дивитись хлопцям в очі. Я завжди була на рівні з ними. Мені «не в падло» було взяти лопату і покопати, мішки з піском поносити, нарубати дров на розпал, наварити їсти, коли хлопці зайняті. Зайвий раз перевірити особисті аптечки хлопців, бо вони, скажу по правді, трохи халатно відносяться до цього», – розповідає парамедикиня.
Стосовно медичного забезпечення, парамедикиня відзначає, що у добровольчих батальйонах, в яких вона служила, була достатня кількість якісного такмеду. На відміну від тероборони.
«Коли я прийшла у ТрО, то була шокована: у аптечці пару бинтів, замість турнікета – затяжка, схожа на затяжку від «кравчучки», за лейкопластир від пролежнів вони думали, що це оклюзійна наліпка. У співпраці з волонтерами ми у досить короткий термін забезпечили 75 батальйон якісним такмедом та аптечками стандартів НАТО. І надалі продовжуємо це робити», – говорить Діля.
Ще одне, з чим зіткнулась досвідчена парамедикиня, це легковажне ставлення бійців до особистих аптечок. Буває, що забувають аптечки, коли йдуть на позиції, не стежать за їх наповненням чи наповнюють не тим, чим треба.
«Аптечки, а особливо турнікети, повинні бути якісними. До цього не можна легковажно ставитись чи надіятись на «може пронесе». Для деяких взяти пачку сигарет важливіше, ніж перевірити наповнення аптечки. Однак, така недбалість може коштувати життя – власного чи твого побратима», – наголошує медикиня.
Не можна їхати на війну з думками, що тебе там вб’ють
«Ти їдеш на війну, хочеш аби тебе там вбили?», – саме такий докір не раз доводиться чути захисниці від рідних та знайомих. «На війну не треба їхати з думками, що тебе там вб’ють. Це дуже помилково. Так, ймовірність загинути на фронті більша, ніж у тилу. Але за шість років служби на фронті я стільки історій порятунку та «воскресіння» бачила, що можу стверджувати – ніхто і ніколи не знає коли і як ми підемо з цього світу. Ось, Да Вінчі прослужив десять років на найгарячіших ділянках фронту. Я прослужила шість років і жива. А є багато хлопців, які прослужили два-три дні і загинули. У кожного своя доля. Як говорила моя бабуся, у кожного зверху вже написана дата. І де б ти не ховався, куди б не тікав, якщо твій час прийшов, твоя свічка згасне», – говорить Діля.
І наголошує, що на даний час найбільшою потребою фронту, окрім боєприпасів, автомобілів, дронів, РЕБів та тепловізорів, є мотивовані люди. В тому числі і кваліфіковані медики, дефіцит яких відчувається практично у всіх бойових формуваннях.
«За десять років війни, поки агресора стримують переважно добровольці, практично кожен українець будь-якого віку мав би приділити час бойовій підготовці, відвідати інструкторів добровольчих формувань, ознайомитись з азами тактичної медицини. А за крайні два роки повномасштабного вторгнення вони мали б не шукати, як стати «інвалідами» та яким шляхом втекти за кордон, а готуватись. В першу чергу для себе. Я завжди говорю: «Хочеш миру – готуйся до війни».
Захисниця додає, що нікому не бажає пройти шлях берцями, але пройти його доведеться всім. І як би добре не було за кордоном, все це тимчасово: «Наш рідний дім – це Україна. І його потрібно захищати та відбудовувати. Люди обурюються на владу. А хто ж цю владу обрав? Маємо те, на що заслужили».
І наголошує, що всі військові солідарні з цивільними стосовно корупційних вчинків влади, їхньої жадібності до грошей, халатності до службових обов’язків, байдужості та зверхності у ставленні до народу. Але зараз треба не цей момент тримати як основний. А думати про те, що ми втрачаємо свою землю, свою країну, своїх людей. Адже військові теж бачать всі «фокуси» влади і «викиди» цивільних у тилах, але ж не залишають лінії фронту, не кидають зброю. А тримаються зі всіх сил, аби не пустити російську орду далі. Бо на власні очі бачили наслідки її приходу – насильство, смерть і руйнування. Так само суспільство повинно об’єднатись і боротись з нашими внутрішніми ворогами – зрадниками та корупціонерами.
«Тільки у єднанні наша сила. І це доказано вже новітньою історією України. Ми об’єднались під час Євромайдану і повалили злочинну владу. Тільки завдяки єдності народу ми вистояли і на початку повномасштабного вторгнення росіян у 2022 році. І ці два рази, коли ми були єдині, свою ідейність та щирий патріотизм проявили саме добровольці. Коли у 2014 році пішли захищати країну голі-босі, влада мала час сформувати боєздатну армію. Так само добровольці стримали ворога і 2022 році. Бо влада прозріла вже тоді, коли ворожі танки під Києвом були. На жаль, таких людей у нас залишилось вже дуже мало. А доброволець від контрактника чи мобілізованого відрізняється тим, що перший пішов захищати добровільно, і він робить свою роботу якісно. А ось мобілізований, якого змусили йти служити, здебільшого, починає шукати способів «спетляти» з фронту», – продовжує співрозмовниця.
Якою б тяжкою не була боротьба, захисниця переконана, що вона завжди має сенс.
«Ми обов’язково переможемо. Вірю, що наші діти та онуки житимуть у вільній і процвітаючій країні, без ганебних явищ корупції, брехні та лицемірства. Що всі нарешті почнуть цінувати своє, рідне – українську мову, культуру, пісню, традиції, культуру і гордитись тим, що вони українці».
